Записки етноегоїста: з приводу фільма Гуто Пашко «Іван: повернення у минуле» (Бразилія).

Етнологи – подібно до омбутсменів (уповноважених з питань прав людини) – люди, яким за специфікою професії заборонено бути етноегоїстами, адже від етноегоїзму до расизму в широкому значенні слова, в т.ч. культурного расизму, - один крок. Власне, кожен етнолог має бути етноомбутсменом, який дотримується 10 професійних заповідей, серед яких :

         - Не засуджуй

         - Полюби ворожу культуру як свою власну.

         Я на своєму віку серед етнологів бачила як етноегоїстів, так і етноомбутсменів, і навіть не знаю, кого серед них більше.

         Власне, в більшості з нас сидить маленький або великий етноегоїст (який не обов'язково є патріотом), і з цим нічого не поробиш. Завжди в тебе одні культури викликатимуть більше симпатії, аніж інші. Різниця між хорошим і поганим етнологом якраз полягає в тому, що перші ретельно приховують це як свій гріх, а погані – навпаки – носяться з ним, як з писаною торбою.

         Усе моє життя як етнолога – це постійна боротьба з маленьким етноегоїстом, який сидить у мені. Я вже навчила його любити несимпатичні мені культури як свою власну і нікого не судити. Але при цьому – визнаю – щоразу, коли бачу, як носій однієї (особливо маленької) культури її втрачає (переважно ненавмисне), адаптуючись до  нового етнокультурного середовища, в мені прокидається цей гидотний маленький чоловічок – етноегоїст, який дико страждає від ревнощів. І це при тому, що я належу до тих, хто свято вірить в те, що основним законом етнічних процесів є інстинкт виживання. Заради того, щоб вижити, ми, потрапивши в нове етнокультурне середовище, – свідомо (рідше) або підсвідомо (набагато частіше) переформатовуємо себе з однієї культури на іншу.

        

         Я написала цей пост пі впливом чудового фільма, який мені довелося побачити на Конгресі українців Бразилії в м. Куритиба 27 листопада. Це фільм бразильського режисера українського походження Гуто Пашко «Іван: повернення у минуле».

Гуто Пашко

         Розповідає він про українця з Галичини, з майже архетипічним ім'ям Іван Бойко, який в часи Другої світової війни замість своєї сестри зголосився поїхати до Німеччини остарбайтером, а після війни опинився в Бразилії.

         За 70 років він обжився і прижився у Бразилії, все життя пропрацювавши на скромній роботі, у вільний від роботи час – для власної душі - майстрував бандури, завів сім'ю, і врешті решт нічого йому не бракувало. Однак хотілося йому відвідату Україну.

         Помічено в іммігрантському середовищі, що на історичну батьківщину, як правило, їде дуже мало людей. Таких, хто хоче поїхати, але ніколи не їде – набагато більше. І багато є таких, які не хочуть повертатися на батьківщину бодай гостем, а якщо таке трапляється, роблять це без особливого ентузіазму. Це стосується не лише українців, а й усіх іммігрантських спільнот. Щоб поїхати на батьківщину, треба мати мужність, – це раз, і треба мати сентиментальність, – це два. Тобто в людині має бути присутні ці дві взаємовиключні риси. Іван Бойко мав їх у собі.

         Гуто Пашко – режисер достатньо молодий, щоб мати хорошу фантазію, – придумав чудовий режисерський трюк: він прийшов до Івана Бойка начебто знімати фільм про те, як той робить бандури, тим часом потихеньку спрямувавши розмову у потрібне йому русло: туга за батьківщиною... Але в кульмінаційний момент інтерв'ю режисер передає йому квитки на Україну.

         Реакція з боку Івана Бойка – така, як і мала б бути: дуже зворушлива для глядачів і шокуюча для головнго героя.

         Словом, Іван Бойко їде в Україну...

         Приїжджає він у рідне село, що на Галичині, їде своїм селом і багато-чого пізнає, зокрема, вказує дорогу до церкви... Відчувається, що він подумки, в часи ностальгійних спогадів, не раз подумки бродив своїм селом і заглядав у всі його закутки.

         У церкві якраз зібралася на службу Божу вся сільська громада, яка разом зі священиком привітала свого земляка «Многими літами»... Все іде, як по маслу...

         Наступним сюжетним ходом, природно, є відвідання батьківської хати, яку його батько тяжко будував невдовзі перед війною.

         Іван Бойко проходив у своїй пам'яті цей шлях сотні разів, будучи в Бразилії, однак тут сталася заминочка. Він не впізнав хати. Він глянув у той бік, де вона стояла, і розгубився. «Де вона?» - став він питати.

         «Ось вона!» - показують йому.

         Він не вірить своїм очам. Те, що було намальовано в його голові (новенька хатка) ніяк не збігалося з тим, що він побачив (запущена хата, де ніхто даво не живе).

         І тут сталося несподіване. Іван Бойко починає плакати. І не прото плакати, а голосити. Як колись голосили над померлим. Я взагалі перший раз в житті чую чоловіче голосіння. Враження дуже глибоке. Навіть я пустила сльозу (треба сказати, що весь зал впродовж усього фільма – незалежно від статі  і віку – плакав).

Add caption

Add caption

         Це, безперечно, найсильніші враження від фільму, який має багато ще багато різних зустрічей, упізнавань, невпізнавань...

         Іван Бойко ходить по практично мертвій хаті, і плакав: «Тату, тату, що тут сталося?» «Тату, тату, що тут сталося?».

         Мурашки по шкірі.

         По-перше, це голосить чоловік.

         По-друге, абсолютно нетипова ситуація: він звертається не до мами, а до тата.

         І третє, - власне, заради чого я і розповідаю цю історію, -  він голосить португальською мовою!

         Той, хто не розуміється не іммігрантській культурі, скаже, - ну то й що? Адже він стільки років в Бразилії!

         Е ні, тут ситуація набагато складніша.

         У фільмі він вільно переходить з однієї мови на іншу.

         Його португальська – досить бідненька, без граматики, без хорошої фонетики.

         Його українська мова – надзвичайна багата і, я б сказала, пишна. Це мова, якою сьогодні говорить галицький інтелігент. Це просто чудо, що вона в нього настільки багата, адже розвивати її в Бразилії (а він міський житель), та й просто тримати у тонусі, - надзвичайно важко.

         У фільмі він звертається до свого тата. Чому він це робить португальською?

         Логікою це не поясниш.  

         Грає на камеру (на португаломовного лядача)? Ні, іще раз ні.  Перед нами абсолютно природна ситуація.

         Для мене це був шок, що в несподіваній, емоційній ситуації, яка застала героя зненацька, він заголосив не українською мовою, яка є в нього набагато багатшою і розвиненішою, та ще й пов'язаною з дитинством і спогадами про батька, - а бідною португальською. Тобто недосконала португальська є вже для нього є природніша.

         Я подумала: скільки має пройти років, щоб це сталося? Тобто теоретично: коли людина, перебуваючи довгий час в новому етнокультурному середовищі, «переключається» на іншу культуру настільки, що починає її вважати своєю? Через 5 років? 10? 20?

         Спостерігаючи за іммігрантами в Канаді, я побачила, що цілком достатньо десяти років, щоб людина стала почувати в новій країні краще, ніж на батьківщині. А для декого навіть і менше.

         Власне, коли спостерігаєш за іммігрантським межовим середовищем, починає ворушитися в мені етноегоїзм: я фізично бачу, як іммігранти на очах трансформуються в іншу якість. Як вони на очах стають чужими. Ні, не гіршими, просто чужими. Я фізично бачу, як вони відпливають від нашого берега, при цьому знаю, що до іншого вони не припливуть ніколи, це зроблять їхні діти. Іммігранти – це вічні подорожні в океані культури і соціуму, вони можуть лише доторкнутися до одного з берегів. Є такі, що живуть в країні по 60-70 років, вони не уявляють себе поза новою країною, і їм здається, що вони – органічна її частина. Але зі сторони видно – що вони іммігранти.

         Як етнологу, переді мною проблема: як досліджувати цю етносоціальну іммігрантсько-емігрантську ріку? А може навіть не ріку, а океан. Адже по ньому пливе зараз приблизно 10 мільйонів українців (не лише нинішня 4 хвиля еміграції, а й так звану діпістську хвилю)?

         Це явище треба досліджувати абсолютно інакше, а ми все ще підходимо до нього з тим самим інструментарієм, що до «материкової» культури.

         А далі у фільмі сталося ще одне. Таке, що примусило мене замислитися: чи хороший я етнолог?

         Головний герой їде до своєї сестри в Миколаївську область, де вона живе років з 60. Вона разом із оператором чекає приїзду брата. Тобто ситуація не зовсім несподівана. Віскриваються ворота, входить Іван, і вона кидається до нього з обіймами.  При зустрічі – от збіг! - вона продемонструвала жіночий вид голосіння. Відразу скажу - це голосіння вже не таке безпомічне, як чоловіче. Не хочу сказати, що воно було театральним чи награним, але не позбавленим наївного артистизму – це точно. Без сумніву, вона голосила свідомо.

         Іванова сестра – галичанка за походженням –  в побуті цілком перейшла на російську мову.  Однак голосила вона українською з російськими ("Братіку мой роднєнькій!") лексичними і фонетичними вкрапленнями.

         «Взагалі, було б природно, щоб вона голосила російською мовою», - подумала я. 
         І раптом мене обпекло: «Стоп!»

         Я вважаю природним, щоб вона заголосила російською, чому ж я здивувалася, що Іван Бойко заголосив португальською? Адже ситуація однакова!

         Вона так само перебуває між двома берегами, щоправда, не океану, а річечки, оскільки відстань між культурою, з якої вона вийшла, і культурою, до якої вона припливає, незначна.

         Чому мене не дивує, і чому не ворушиться мій хробачoк етноегоїзму від того, що мій батько, 33 роки проговоривши лише російською мовою, свідомо перейшов на українську, а тепер говорить російською так, що ми з нього сміємося? Чому мене не дивує, що моя мама, народившись у селі, зараз не уявляє, як би могла вижити там?

         Я зрозуміла, що ми – етнологи – припускаємося великої помилки тим, що пишемо статичні дослідження. Навіть коли ми порівнюємо традиційний обряд з радянським чи сучасним – це лише презентація двох чи трьох статичних станів, а не діалектика переходу. Ми не вміємо досліджувати межових ситуацій. Ми можемо описати два берега ріки чи океану, однак не знаємо що робити з рікою і океаном. Ми не вміємо досліджувати межу. А це вкрай потрібно в наші дні, коли все і всі так швидко змінюються.
        А хробачка етноегоїзму в собі я таки розчавлю... Хоча він (падло!) такий живучий! Як Кощей Безсмертний... Тобто Чахлик Невмирущий!

         

Етнологія VS політології. Three. Так політологам і треба!

            Довгий час прикладна політологія та прикладна етнологія (syn.: фольклористика та етнографія, народознавство) йшли нога в ногу:

            а) обидві, наприклад, займали перші місця в рейтингу наук, в межах і навколо яких створюється найбільше дєтсадівських дискусій;

            б) обидві були найзануднішими, з точки зору, незмінності предмета і методів дослідження.

            Наприклад, щоб завоювати право називатися політологом, треба вибрати політичного лідера або партію, переказати своїми (чи не своїми) словами те, що інші говорили про інших лідерів чи партій (не забувши поміняти способом cut&paste назви останніх), маніпулюючи досить обмеженим  словниковим запасом на кшталт демократія, ліберал, харизма, лідер, електорат, і присмачивши текст рядом емоційних виразів, які рвуть душу слухачу/читачу, типу зрада, патріот,  національна гідність, бий комуністів/бендерівців/хасидів іт.д. – рятуй Україну.

            Для того, щоб потрапити в старомодне товариство під назвою «етнологія», треба вибрати артефакт традиційної матеріальної чи нематеріальної культури, кретивно або некреативно переказати свідчення сумнівних чи безсумнівних, мертвих чи живих респондентів, посюсюкати на тему язичництва, страдництва і титульної нації – і «золотий ключик у вас в кишені!», що означає: можете сміливо називати себе етнологом!

            У кінці ХІХ – на початку ХХІ ст. від етнології і політології почало відверто нудити. Починаючи читати статтю етнолога чи слухаючи виступ політолога, вже заздалегідь знаєш, чим все закінчиться. Власне, в голлівудівських фільмах теж можна цілком спрогнозувати сюжет, однак, на відміну від нафталінових політології та етнології, там все дійсно свіже, хайтечне, креативне – таке, щоб споживачу цього продукту було «пріятного апєтіта» .

            А від політології і етнології перебуваєш в перманентному стані інтелектуального отруєння: мало того, що воно несмачне, ще й шкодить твоєму фізичному здоров'ю (мене, наприклад, «вводить в діпрєссію»).

            Однак останнім часом прикладна етнологія отримала реальний шанс значно випередити прикладну політологію, за рахунок включення в свій обіг нових тем, які, відповідно, вимагають нових методик дослідження. Ідеться, наприклад, про інтернет-меми.

            Наприклад, про Чака Норіса

            http://www.chucknorrisfacts.com/. Для довідки: http://en.wikipedia.org/wiki/Chuck_Norris_facts; http://ru.wikipedia.org/wiki/Факты_о_Чаке_Норрисе.

            або «Капитана Очевидность» (http://www.urbandictionary.com/define.php?term=captain%20obvious, http://www.netlore.ru/Captain_Obvious.

            Або, наприклад, новітній драйвовий підхід до старомодних субкультур: http://channel.nationalgeographic.com/channel/rocket-city-rednecks/. Для довідки: http://en.wikipedia.org/wiki/Redneck, http://ru.wikipedia.org/wiki/Реднеки.

            Але це закороном. А у нас?

            А у нас, наприклад, Чупакабра.

            Або ... (ваша версія).

            Політологам у цьому плані набагато тяжче, їм можна лише поспівчувати: захотілось чогось нового в політиці? -  «і нє мічтайтє!».

            Єдиний прорив у цьому: вхід Піратської партії в берлінський парламент.

            http://www.snob.ru/selected/entry/40945

            Це реально круто.

            Але це в Берліні.

            

Етнологія VS політології. Two. Український етноцентризм.

Проглядаючи в інтернеті західну пресу за останній тиждень і порівнюючи її з українською (а також з українським телебаченням), я не можу відійти від думки, що, мабуть, країна Україна розташована на Місяці.

Посудіть самі: в українських медіях у центрі уваги є судовий процес над екс-прем'єр-міністром у той час, як в Європі і Північній Америці ця новина якщо й з'являється, то на ве-еликому маргінезі. Натомість весь інформаційний простір насичений публікаціями і аналізом подій в Лондоні.

Чому так?

Звичайно, це не тому, що Європа і Північна Америка перебувають у захопленні від нинішньої влади в Україні. Все набагато простіше: МИ ЇМ НЕЦІКАВІ.

Again: Чому?

Я вирішила зробити опитування серед моїх колег (професорів університетів, письменників і журналістів неукраїнського походження) із західного світу. Я розіслала стандартний лист з різними «шапками» в різні куточки Європи і Північної Америки, навіть не сподіваючись на відповіді.

На моє здивування, я отримала відповідь від кожного. Причому в половині випадків це був не лист, а mini-research.

Я спершу розгубилася, а потім зробила свій мінірісьочь, класифікувавши відповіді і зробивши синтез головних ідей.

Ось що у мене вийшло.

Перше. Судовий процес над екс-прем'єр-міністром – в західному світі тепер дуже поширена процедура. Принаймні дюжина нинішніх ексів і навіть не-ексів проводять частку свого життя в судах. Серед них, якщо Вам невідомо, є ті, кого засудили за некомпетентне управління країною (Ісландія).

Друге. Так, Ви нам були цікаві під час помаранчевої революції. І ми навіть почали відчувати комплекс вини, що протягом століть, подібно до мачухи, недодавали Вам любові, уваги й підтримки. Для нас це був цікавий випадок: помаранчева революція доводила істиність black swan theory (http://en.wikipedia.org/wiki/Black_swan_theory, http://ru.wikipedia.org/wiki/Чёрный_лебедь_(теория)). Однак пройшов час, і ми зрозуміли, що це просто-напросто було банальною боротьбою за владу. А через те, що помаранчева революція виявилася БЕЗРЕЗУЛЬТАТНОЮ (на відміну від «великої жовтневої» і "трояндової"), вона в історії по суті залишиться не революцією, а РЕВОЛЮЦІЙНИМ ШОУ. Тому що нічого не змінилося. І тепер не має значення: хто в цьому винен.

Третє. Ти нам, звичайно, пробач, доктор Гримич, але у Вас, українців, просто манія етноцентризму. Вам здається, що все, що відбувається у Вашій країні є УНІКАЛЬНИМ (особисто я за останній роки зуміла зненавидіти це слово, - МГ). Але насправді Ваша країна є НУДНА і СТАРОМОДНА. Ви – старомодні українці – нам, західному світові, нецікаві.

І ще (четверте): вибач, доктор Гримич, мова йде не про тебе, але Ваша українська етнологія також до нудоти старомодна. І також нам нецікава. Нам цікава Етнологія.

І ось чому нас більше цікавить крах політики мультикультурності в Європі та її успіх в Канаді. Ось чому нам цікавий феномен welfare class (http://www.madisonjournaltoday.com/archives/404-OPINION-Welfare-class-needs-to-learn-self-reliance.html). Ось чому нам цікавий не Ваш екс-прем'єр, а питання: чому в вуличних боях і мародерстві на вулицях Лондона брали участь не лише welfare class, а й донька міліонера, балерина, музиканти і спортсменка, яку готували на роль Посла Олімпіади-2012. Що це? Акт антигламуру чи стадний інстинкт: всі бігли і ми побігли? 

Поки Ваша українська політологія, вся в милі, робить свою вдячну справу, Етнологія дивується: чому боротьба за права екс-прем'єра, який/а від цього отримує шалений піар, чому саме вона стоїть в центрі уваги Вашого суспільства, а не низка аварій на шахтах Донбасу з численними людськими жертвами і дійсно людськими трагедіями ? Чому Ви не обурюєтеся, що порушені права цих людей? Чому не обговорюється головне право громадянина - право на життя? (Вже не кажучи, про право на цивілізоване життя).

Знаєте, чому? Тому що Ви самі вважаєте (хоча й не говорите це вголос) цих людей бидлом. Вам життя Толіка, Наташки, дяді Сірьожі і баби Каті нецікаве.

Ви всі хочете бачити красиву і водночас драматичну псевдоелітну картинку, яка, як за голівудівським сценарієм, має відомий кінець.

За це Етнологія зневажає політологію.

А колись таки станеться в Україні те, що зараз відбувається в Лондоні: Толік, Наташка, дядя Сірьожа і баба Катя, а ще донька олігарха, музикант і член олімпійської збірної вийдуть на вулиці Києва і влаштують дебош з мародерством. Без причини. Просто так. Як акт антимажоризму. Або за стадним інстинктом.

Але це буде через кілька років. І на той час це вже стане старомодним. І знову не цікавим ні Європі, ні Північній Америці.

Етнологія VS політології. One. Колонії термітів.

В академічному світі практично ніколи не було відкритих конфліктів між етнологією + антропологією, з одного боку, і політологією, з іншого. Однак ідеологічно – це дві полюсні науки гуманітарного простору. І, власне, саме тому перша вважає другу псевдонаукою, ту ж саму думку друга має про першу, ще й при цьому підсміюючись над нею, як гОрод підсміюється над селом.

Полюсність цих двох гуманітарних дисциплін передусім виявляєтся в тому, що політологія – це, по великому рахунку, наука про владу і про боротьбу за владу, в якій народ виступає не центром дослідження, а лише інструментом. Етнологія/антропологія демонстартивно ігнорує і, за великим рахунком, зневажає владу, оскільки сама вона (тобто етнологія/антропологія) є наукою про НАРОД, який веде ПАРАЛЕЛЬНЕ ДО ВЛАДИ існування. І чисельно категорія «народ» (що є центром дослідження етнології) набагато перевищує «владу», хоча насправді друга, завдяки використанню методів PR, постійно створює імідж своєї особливої значущості.

Власне, владу як предемет дослідження етнологія/антропологія не виключає (тоже люді!), просто для неї це є лише «одним із» - предметів і об'єктів дослідження, субкультур, маргінальних до народу явищ і т.д. Саме так виникла політична антропологія на заході.

Отже, влада і боротьба за неї є лише ОДНИМ ІЗ епізодів у великій історії цивілізації, і не лише цивілізації, а й в еволюції соціобіологічного світу.

Так, я не обмовилася, етнологи/антропологи + соціобіологи бачать цілком конкретні паралелі політичного життя з в тваринному світі.

Якщо для політологів влада і боротьба за владу в людському суспільстві є «центром Всесвіту», унікальним і суперцікавим об'єктом, то для етнологів/ антропологів/ соціобіологів – це лише одна з моделей боротьби за виживання і створення заради цього піраміди або ієрархії влади – чи то буде лев'ячий прайд, чи бджолина або мурашина колонія, чи клан шимпанзе. Існують також політичні і соціальні спільноти (скандинавські країни), де ієрарахія є слабо виражена, а зміна лідерства відбувається як ротація, подібно до зміни вожака в зграї диких гусей, які перелітають через океан. А є в політиці також  і свої орангутанги,  які виживають в одиночку. Тобто, в політиці, як і в природі, є все.

Для наочності можна уявити собі якусь країну Неверляндію, чи якусь партію, чи якусь соціальну групу, яка функціонує за принципом колонії термітів.

Терміти – високосоціальні комахи з абсолютно досконалим принципом ієрархії. На чолі колонії стоїть матка/королева/цариця – головний репродуктивний орган системи. Щоправда, поряд з нею є король/цр/царьок (в політиці – ця роль належить не обов'язково «біологічному» чоловікові, а особі, що може продукувати ідеї для цариці), однак на ньому не фіксується увага.  Терміти люблять свій термітник, а от зовнішній світ, що поза термітником, їм не подобається, вони б воліли щоб світ перетворився на один великий термітник.

Досконалість системи колонії термітів полягає в тому, що роль кожного чітко визначена. Ти в цій системі або робочий, або солдат або репродукант. Четвертого не дано, якщо, звичайно ти не цариця чи цар. КОЖЕН в термітнику працює на матку. Система не може існувати без матки, щоправда, і матка не може існувати без системи. Якщо існує загроза матці, на її захист встає увесь термітник – не через безмежну любов до неї, а через прадавній інстинкт самозбереження: загине матка, загине термітник.

У здоровій екосистемі (як наприклад, в саванах Кенії) термітники відіграють надзвичайно позитивну роль: сприяють насиченню ґрунту вологою, розрихлюють ґрунт, «заманюють» інші види тварин (які ними живляться) на територію екосистеми, роблячи її більш життєдіяльною.

Однак у хворій екосистемі (зокрема, антропоцентричній) терміти стають справжнім лихом. Це є один з найбільш ефективних руйнівників.

Подібно до інших колоній комах -   бджіл або мурашок, колонії термітів відзначаються надзвичайною репродуктивною працездатністю. Доросла самка колонії може відкладати кілька десятків тисяч яєць в день. Однак є деякі відмінності. Якщо працездатність мурашок і бджіл іде на креатив (мед, санітарування простору), то діяльність термітів іде на руйнацію: в даному випадку дерев і деревини. Ось тут починається і біда для екосистеми.

Починається біда і для політиків і політологів, які обслуговують політичні термітники, і тих, хто їх знищує: одні захищають права термітів, інші захищають права струхлявілих дерев.

Етнологи/антропологи/соціобіологи + деякі історики, натомість, «не дриґаються». Вони десь вже це бачили... Вони просто спостерігають за цим вічним соціобіологічним і історичним шоу. Не один Сірко в світі, є ще Рябко, Шарік, Тузік... Терміти і термітники – не одні в світі соціальні спільноти, є ще мурахи, бджоли, вовки, койоти, шимпанзе, гієни, леви, орангутанги, акули, сардинки, свині ітд, діяльність яких є не менш цікавою. А головне, що для етнологів/антропологів найцікавішим є не тема поїдання термітами дерев і не боротьба проти термітів дозволеними і недозволеними, розумними і ідіотськими засобами, а НОРМАЛЬНЕ життя НОРМАЛЬНИХ людей, які живуть тисячоліттями паралельно до влади.