maryna hrymych ethnology professional: irritation: 2012

Friday 18 May 2012

Етнографія покинутого - 2: Канада.

Фарма в околиці Стрий (Страй), Альберта.
Фото М.Гримич, 2008

Ось бачите, язик не повертається назвати цей пост «етнографія занедбаності», як попередній, де йдеться про Полтавщину. Адже в цьому пості мова йде про Канаду... А її в чому-чому, але в занедбаності чи занехаяності не звинуватиш...

...Більшість моїх експедиційних подорожей і досліджень в 2007-2010 рр. пройшла саме в Західній Канаді, а якщо бути точнішим, - у тій її частині, яка є, без перебільшень, світовою житницею, – а саме в преріях, а це, по-нашому, є степом, частково лісостепом. Власне, тут і поселилася переважна більшість аграрної імміграції з України в кінці ХІХ – початку ХХ ст. Ви ж знаєте: я маю сантимент до теми «земля» (що включає всі аспекти – екологічні, світоглядні, землеробсько-технологічні, звичаєво-правові), саме тому для мене історія аграрної імміграції дуже приваблива.

Українці (тоді ще вони себе називали по-різному, тільки не українцями), коли отримали "квотерсекцію" в 160 акрів (приблизно 60 га) землі під гомстед, яка після сплати 10 доларів (не думайте, що це "майже безплатно": на ті часи це була дуже велика сума) та юридичних процедур ставала фармою, думали, що вони піймали Бога за бороду! Та з такою кількістю землі, думали вони, не лише вони самі не бідуватимуть, а їхні діти, внуки і правнуки на кілька поколінь вперед будуть багатіями!

Як же вони помилялися! Вони навіть не могли собі уявити, що одноосібний фармарський період в історії Канади виявиться коротким, як спалах зірки. Вже в 1940-і рр., а може й раніше, стало ясно, що господарювати на 60 акрах стає невигідним, господарство, яке в 1920-і рр. було дійсно джерелом процвітання фармарів-одноосібників, перетворювалося з комерційного в майже натуральне (у значенні самозабезпечувальне), тобто урожаю вистачало, щоб нагодувати себе і сяк-так підтримати фарму, про комерцію вже мова не йшла. Саме в цей час розторопні фармарі (а дехто й раніше) стали скуповувати квотерсекції, або ж продавати свої одноосібні фарми.

Сьогодні, наприклад, мінімальна кількість чверть-секцій, яка потрібна, щоб фармарський бізнес приносив мінімальний прибуток – це 10. Помножте на 60 га, виходить 600 га. Отже, рентабельність фарми починається десь із 600 га! Тобто, виявляється, проклята всіма нами колективізація в СРСР не була такою абсурдною ідеєю, якби не робилася такими варварськими методами і, можливо, якби пішла цивілізованим ринковим шляхом, як у Канаді.

Так чи інакше історія «маленьких» (не забувайте – «маленький» - це 60 га!) фарм тривала якихось 50 років, і тепер нащадки фармарів-одноосібників, які з різних причин не продали їх, здають землю в оренду великим приватним землевласникам або агрофірмам.

Виникає питання: а що стається з майном?

У Канаді старі хати і господарські будови, як правило, не руйнують: вони самі вмирають «природною» смертю. Головний науковий співробітник музею-скансена «Село української спадщини» Радомир Білаш розповідав, що Музей хотів придбати такі старі хати, однак господарі не погоджувалися на продаж. Для нас дивно: чому? Просто їхні власники мають сантимент до них: наприклад, вони там виростали чи проводили своє дитинство. І цей сантимент достатній, аби не продавати хати, однак при цьому вони достатньо раціональні, щоб не вкладати гроші в ремонт хати (або, як у нас кажуть у подібному випадку, «підтримувати хату»). І це є канадський звичай. Канадський фармарський звичай, який демонструє ставлення до покинутих фарм.

І таким чином, подорожуючи безкрайніми преріями, тут і там надибуєш на такі хати, які «вмирають своєю смертю».

Стара "буковинська" хата в околиці Дикий Буш (Альберта).
Фото М.Гримич, 2007

Стара хата на фармі в околиці Райкрофт (Альберта).
Фото М.Гримич, 2010

Хата в околиці Райкрофт (АЛьберта).
Фото М.Гримич, 2010

Хата в околиці Една Стар (Альберта)
Фото Р.Петріва, 2008.

Господарська будова в околиці Една Стар (АЛьберта).
Фото Р.Петріва, 2008

Хата в околиці Една Стар (Альберта)
Фото Р.Петріва, 2008.

Хата в околиці Една Стар (Альберта), Інтер'єр.
Фото Р.Петріва, 2008.

А, можливо, тут спрацьовує не лише сантимент, а й канадська – не знаю як це назвати – світоглядна екологічна концепція. Наприклад, у канадських лісопарках і парках дерева так само помирають своєю смертю. Воно гниє, всихає, нарешті падає і вмирає «природною смертю». Його ніхто не вивозить. Воно має лишатися там, де й росло. Така концепція канадської паркової культури. Така загальна канадська екологічна концепція. Як бачите, ця ж концепція стосується і майна покинутих фарм.

Канадські старі хати є дерев'яними. Вони поступово валяться, падають і згнивають.

Райкрофт, АЛьберта.
Фото М.Гримич, 2010

(Для порівняння: свідчення респондента з Полтавщини. «Нехай хата стоїть. Я завалиться – будуть дрова»).

Гаразд, щодо будівель зрозуміло. А що робити з «залізом»? Тобто з сільськогосподарською технікою і старими машинами?

На кожній фармі її зібралося дуже багато. Практично, нерідко на покинутій фармі можна знайти кілька поколінь сільськогосподарської техніки, вантажних і легкових машин (звичайно, не в повній комплектації, адже старі машини і комбайни могли й продавати).

Коли почався масовий процес продажу малих фарм (у 1960-і – 1970-і рр.), то стару техніку не було куди дівати. Великі угіддя потребували іншої техніки. Доходило до того, що в малих прерійських містечках (як наприклад, в Смокі-Лейк) влаштовували «бої старої техніки». Така собі чоловіча забава: сідали дядьки на старі комбайни і билися, як лосі рогами, поки одна з машин не виходила з ладу.

Однак все-таки більшість сільгосптехніки залишалася на фармах. Її звозили докупи і в якесь одне спеціально відведене місце. Назвемо його умовно «залізним цвинтарем», тобто цвинтарем для фармарського заліза.

Фарма в околиці Стрий, Альберта.
Фото М.Гримич

Десь в районі СМокі Лейк (Альберта).
Фото М.Гримич, 2008

Околиця Стюартборн (Манітоба).
Фото М.Гримич, 2010.

Фарма в околиці Стрий (Страй), Альберта.
Фото М.Гримич, 2008

Навіть не знаю, як сказати про те, що саме сільськогосподарська техніка там робить. Старіє? Зберігається? Вмирає? Ні, тільки не вмирає. Бо це стара дерев'яна хата може завалитися і згнити, а залізо іржавіє, однак лишається залізом. Ці «залізні цвинтарі» швидше за все лишаються пам'ятками (чи все-тали пам'ятниками) народної історії: історії фармарства першої половини ХХ ст.

Більше того, ці залізні цвинтарі стали однією з особливостей сучасного фармарсько-прерійського ландшафту, і якщо придивитися, то в цьому є своя дивовижна естетика. Естетика сільської технології, естетика сільської індустріалізації.

Як, скажімо, в старих зруйнованих вітряках, які дехто з нас ще застав у своєму дитинстві.

Власне, саме про це я й хочу сказати: специфікою покинутих канадських фарм є те, що є залишаються естетичними, в них є своя краса, яка викликає почуття сентиментальності не лише в тих, хто виріс на таких фармах, а й у чужинцях, таких, як я.

Дехто, хто продовжує жити на фармі, зберігає таку техніку в старих дерев'яних гаражах.

Околиця Райкрофт (Альберта).
Фото М.Гримич, 2009.

А якщо він є успішним фармарем, то знаходить для неї і більш достойне місце. Так на одній із сучасних «просунутих» фарм в Альберті я побачила великі ангари, призначені для найсучаснішої агротехніки. І ось практично біля ніг (а точніше, біля колес) модерного комбайну, яким керує комп'ютер, ціною мільйон баксів, затаїлися старомодні «дідусі» і «бабусі»...

Околиця Райкрофт (Альберта).
Фото М.Гримич, 2010.

Дивовижна річ, яка відбувалася зі мною в Канаді: будь-який звичай, знак, обряд, предмет, який в Україні здається містичним і загадковим, у Канаді набуває реалістичності і прагматизму. Так, у минулому пості фотографію з входом у покинуту хату я назвала "вхід на той світ", то в Канаді все виглядає як природна річ:

Околиця Райкрофт (Альберта).
Фото М.Гримич, 2010.

І ще один висновок. Українська інтелігенція має таку особливість, що любить поностальгувати "за старими добрими часами", а "старосвітщина" викликає в неї сльозу зворушення. Так було у ХІХ ст., так є і тепер. Я також грішу цим. Однак, як бачимо на прикладі з Канадою, руйнація села - або точніше - "старого села" - річ не виключно українська, це є потреба часу, прихід нової цивілізаційної стадії. Розуміючи це, стає легше на душі. І сльоза якось сама по собі висихає...

Saturday 12 May 2012

Етнографія занедбаності.

Інтер'єр покинутої хати Марії Сергіївни Т-ко (померла 2009 р.) с. Луговики
Чорнухинського р-ну Полтавської обл. Фото Марини Гримич, 4 травня 2012 р.

Щоразу, як я їду в чергове експедиційну подорож, передусім (як, власне, й інші дослідники) фотографую і обстежую стару матеріальну культуру.

При цьому я постійно ловлю себе на думці, що не стільки мене цікавить стара матеріальна культура в хорошому стані, скільки занехаяна. От стоятиме поряд дві хати, побудовані в один і той же час. Перша – підтримується господарями, а іншу – давно же покинули і майже розібрали по цеглинці. Я першу сфотографую дещо знехотя. Для галочки. А другу обстежуватиму до останньої дощечки, мало не залізши в димар. Це саме стосується музейних речей. Я знаю, що вони прекрасні, однак до них я не відчуваю пристрасті, лише наукове і естетчне задоволення. А от ці брудні клапті, відірвані від старого рушника, і перетворені на ганчірки для миття посуду, аби-як почеплені на іржавий гвіздок і в такому стані, обплетені павутиною знайдені мною через кілька років у зруйнованій хаті, - оцей шматок буде мене тривожити, в цьому є щось дражливе і огидне. Однак власне в цій огидності - якийсь подразник: Ти, дивлячись на цей шматок, практично «зчитуєш історію» яку ніколи не зчитаєш з музейної речі. Бо цей клаптик знаходиться в контексті, а не поза ним.

Це пристрасть вже стала хворобливою. І я стала себе побоюватися.

Мене притягують передусім покинуті, зруйновані об'єкти. В цій занедбаності, антисанітарії, в цьому етнографічному апокалісписі є якась магічна притягальна сила

Останній раз, перебуваючи на Полтавщині, в селі Луговики Чорнухинського р-ну, де лишилося жити 200 чоловік, раптом прийшла мені на думку, що, можливо, це можна назвати новою підгалуззю етнографії? Як Вам «етнографія закинутого», або ще поетичніше, «етнографія занехаяного» чи «занехаяності», де слово «занехаяти», вживається, як в староукраїнській мові у сенсі «покинути», «забути». Це слово у такому значенні сьогодні можна почути лише з вуст Тараса Компаніченка, що співає стару українську пісню «Занехай ти мене»

http://www.youtube.com/watch?v=FsQaqb1H-Dc

А це слова цієї пісні невідомого автора ХVIII ст.:

Занехай ти мене, я о тя не дбаю,

А на твою ласку да не заробляю,

Бо я знаю, що жартуєш,

Мені свідки офіруєш,

А іншую любиш.

Ах, смів ти казати, що я тя кохала.

Що ж то за кохання? Я о том не знала.

Бодай єм долі не мала,

Коли-м ся в тобі кохала,

Тілько-м жартовала.

А ти собі шукай, котрую ти любиш.

Що своїм серденьком ні сяк ні так блудиш?

Щиро тебе упрашаю,

Хай од тебе ласку маю:

Занехай ти мене.

(Взато з: http://litopys.org.ua/old18/old18_20.htm#nev11)

Отже, етнографія занехаяності.

Поки що лише фотографи цим цікавляться:

Японці:

http://home.f01.itscom.net/spiral/research.html

Росіяни:

http://www.abandoned.ru/

Я:

http://marynahrymych5.blogspot.com/

Отже, етногафія занедбаності.

Звучить дивно?

Але ж ми маємо етнографію віку, вивчаємо ж культуру старості людини.

Хіба не можна вивчати етнографію старості і смерть матеріальної культури?

Публікую перший блок моїх фотографій з теми старості матеріальної культури.

Виконано 4 травня 2012 р. в с.Луговики Чорнухинського р-ну Полтавської обл. Вулиця, де стоїть хата називається "Яр". Хата побудована, за свідченням сусіда, на початку 1920-x рр. Належала Марії Сергіївні Т-ко (1923-2009).

Південно-східний кут хати

Південна стіна, з входом

Східна стіна

Північно-східний кут. Вигляд згори

Західна стіна (обкладена кукурудзою)

Західна стіна, обкладена кукурудзою ближче

Фрагмент південної стіни зблизька

Фрагмент покрівлі

Димар

Вхід

Вхідні двері

Вхід на "той світ" мертвої хати. Було реально страшно (жартую)

"Той світ" мертвої хати.

Вихід "з того світу"

Saturday 7 April 2012

Жорстокий романс i наївна література або Роздуми над професійною етикою етнолога.

Цей допис на блог з'явився спонтанно, незаплановано. Я зібрала невеличку колекцію наївної літератури (її ще називають «третьою культурою» (див.: http://www.ruthenia.ru/folklore/bookenter.htm, http://www.ongal.net/editions/Ethnourbana/12Ethnourbana_Neklyudov_web.pdf)) і, переглядаючи записи, надибала на добірку одного поета-аматора, вірші якого, якщо їх покласти на «три акорди гітари», цілком виглядали б як жорстокий романс. Мені захотілося про це написати. І відразу ж виникло ряд сумнівів етичного порядку.

Однак спочатку трохи історії, моєї персональної. Моє знайомство з жорстоким романсом як жанром фольклору сталося ще в дитинстві, коли мама піджартовувала над дрібними побутовими травмами батька, коли він чи то забивав гвіздка, чи то вкручував лампочку чи відкривав консервну банку. Пам'ятаю картину: батько в черговий раз виходить з ванни, де була в нас аптечка, - із замазаним зеленкою пальцем і «заклеєним» спеціальним антиміктробним захисним засобом (такий був у радянський час), а мама, стоїть вже напоготові і, як тільки він переступає за поріг, починає співати «Дорогая жена, я калека!». Батько піниться від злості, а я стою із роззявленим ротом.

Пізніше мама мені пояснила, що це пісня, яку після війни співали прошаки – ті, що просили милостиню на базарах. До речі, я ще таких застала в моєму дитинстві: безногі інваліди з Житнього та Сіного базарів сиділи на фанерній дошці з колесиками і співали, акомпонуючи собі на гармошці. Про це так само розповідав нам з Іриною Ігнатенко-Колодюк в інтерв'ю «старий киянин» Володимир Заманський, на жаль, покійний (його спогади про старий Київ можна почитати на: http://lib.rus.ec/b/236275/read).

Автор цієї пісні (насправді пона починається словами: «Этот случай совсем был недавно») – невідомий, а сама вона міцно ввійшла в фолькорний репертуар, причому в багатьох варіантах (див. деякі з них: http://pohodd.ru/article_info.php?articles_id=168, www.flf.vsu.by/index.php/studentu/кафедра...в/48.../download, http://zhurnal.lib.ru/s/shetkowa_o_a/kraewedeniezauralxja-13.shtml).

Подаю текст:

Этот случай совсем был недавно,  

В сорок третьем военном году.  

Офицер после жаркого боя  

Пишет письма в родную семью:  

"Дорогая жена, я калека,  

У меня нету левой руки,  

Нету ног - они верно служили  

Для защиты родной стороны.  

И за это страна наградила,  

Гордо встретила Родина-мать.  

Неужели калеку забудешь?  

Скоро будешь калеку встречать".  

От жены он письмо получает  

(С нею прожил всего десять лет).  

А жена в том письме отвечает:  

"И не нужен, калека, ты мне.  

Мне всего еще тридцать два года,  

Я могу и гулять-танцевать.  

Ты приедешь домой, как колода,  

Только будешь в постели лежать".  

А внизу там стоят каракульки -  

Это почерк совсем не чужой,  

Это почерк любимой дочурки,  

И зовет она папу домой:  

"Милый папа, не слушай ты маму,.  

Приезжай поскорее домой.  

Этой встрече я так буду рада!  

Буду знать, что ты, папа, со мной.  

Я в коляске катать тебя буду  

И цветы для тебя буду рвать.  

В жаркий день, если папа вспотеет,  

Буду нежно платком вытирать".  

Вот промчались военные годы.  

Только поезд по рельсам стучит.  

В этом поезде - радость и горе,  

Офицер наш знакомый сидит.  

Вот уж поезд к перрону подходит.  

Офицер на подножке стоит.  

"Папа! Папочка, что же такое?  

Руки целы и ноги целы!"  

"Ничего, ничего, дочь родная...  

Видишь, мама встречать не пришла.  

Она стала совсем нам чужая,  

Мы забудем ее навсегда".

Наступне моє знайомство з жорстоким романсом сталося, коли я, поїхавши перший раз в житті в експедиційне відрядження, попросила гурт жінок на Хмельниччині (Шепетівський р-н) заспівати мені щось дуже старовинне. На моє здивування вони, підклавши кулачка під підборіддя, заплющуючи очі і морщачи лоба, затягли:

Когда мнє било лєт шестадцать (2),

То я не знала нікого (2),

А як настало відімнадцять (2),

Я ж полюбила одного (2).

Ой полюбила ж я такого (2),

Що сама себе прокляла ітд.

Послухати можна тут:

http://rutube.ru/tracks/2767525.html

Я як молодий недосвідчений фольклорист, «міська дівчинка», була в шоці. Я не могла зрозуміти, що відбувається, однак чемно записала пісню на магнітофон. І слава Богу, що я це зробила. Хороша дівчинка.

Як бачимо, перший текст – «чоловічий», другий «жіночий». Взагалі саме жінки є найкращими «споживачами» цієї продукції: вони є основними носіями цього жанру, і вдячними слухачами, і сердобольними подаятельками. Чоловіки, як правило, дещо стримані в своєму ставленні і до жорстокого романсу і до його виконавців. На відміну від жінок, які реагують на нього досить емоційно, чоловіча позиція неначе нейтральна. Вони неначе й не схвалюють, однак водночас і відрази чи іронії не виявляють.

Саме тому зразки чоловічого жорстокого романсу для мене є дуже цікавими. Екзальтованих жінок – любителів чи потенційних авторкинь жорстоких романсів – можна собі уявити дуже просто. А який образ творця такого продукту чоловічої статі?

От сьогодні я б хотіла про це поговорити. Як фольклорист.

Нижче я публікую вірш з жанру «наївної літератури», а в додатках – біографію автора (Буцерка Василь Михайлович, 1936 р.н.), тобто перед нами фольклорний текст і його контекст. Рідкісна удача для дослідника.

Відразу зауважу, що йдеться не про «класичний» фольклор, а про так званий «другий фольклор», або пост-фольклор (вар: постфольклор), або про «наївну літературу», або про так звану «третю культуру» (перша є елітною, друга – народною).

Вірш написаний поетом-аматором із галицького села Подорожнє Стрийського району Львівської області. Особливістю цього вірша є те, що він написаний російською мовою.

Пояснення цьому – в біографії: Буцерка служив в армії в Росії, познайомився з дівчиною, закохався, привіз красуню додому, одружився, а вона розбила йому серце своїми подружніми зрадами. І він – спеціально для неї – почав писати вірші, природньо, російською мовою, мабуть маючи надію, що вона їх прочитає. Сама по собі ситуація вже нагадує сюжет жорстокого романсу.

Щодо психології самодіяльного автора, який вживає російську мову, існує наукове пояснення. Цитую Неклюдова: «Авторы "наивных текстов" и носители литературного языка существуют в двух разных социокультурных пространствах, в каждом из которых действуют свои ценности, нормы, критерии, находящиеся в коллективном пользовании. Авторы "наивных текстов" принадлежат к другому социолекту, говорят на другом социально-идеологическом языке. Они пользуются литературным языком как иностранным, они в нем не живут. Пользуются, потому что социальный статус литературного языка выше, чем статус просторечья с его диалектами. Эта манера обращения с кодифицированным литературным языком как с чужим также может быть критерием, выделяющим "наивное письмо" из других текстов” (http://www.ruthenia.ru/folklore/bookenter.htm).

Наводжу текст:

Письмо бывшей любимой жене

Я зря писал тебе стихи. Не стоила ты даже строчки .

Мои стихи, твои грехи – мечту разбили на кусочки!

Зачем решился написать? Ты ведь меня не понимала.

Ты словно кошка, как не гладь, из дома тихо убегала.

Тебя простив – унижусь сам. Но главное, увы, не это.

Я точно знаю, что простив, я не верну нам наше лето.

Прошу тебя я об одном : чтоб ты забыла к нам дорогу.

Надеюсь, думы о дурном тебя покинут понемногу.

Тропинки к дому уже нет. Нам не нужны твои приветы.

Пошли своим друзьям привет. Они пускай спешат с ответом.

Решать всё здесь я буду сам – детей заставлю не смущаться.

Не страшно будет вместе нам – жены и матери лишаться.

Жену найти могу везде. Есть без того с кем потешаться.

Детей не брошу я в беде. В ногах не буду я валяться.

Жалею только, что судьба свела двоих нас по ошыбке.

Смешно, но не могу забыть твоей пленительной улыбки.

Но всё сейчас идёт мне в прок. И ты мне нервы не мотаешь.

Кому-то трёшь в кровати бок – живёшь лишь тем, когда « кончаешь».

Прости меня, нет - дай подумать. Из-за тебя лишён я сна.

Ведь жизнь не в том, чтоб просто всунуть. Она ведь требует ума.

Ты не даёшь мне отдышаться – дай сердцу моему покой.

И не мечтай, я буду драться за жизнь, за счастье - я такой.

Ты думаешь, что будет лучше? Тебя накажет всё-ж судьба

За то, что ты меня измучила. За то, что ты ушла тогда.

Ответа ждать не собираюсь. Прости меня, но это так.

Со всем я этим примиряюсь. Не потому, что я чудак.

Меня прекрасно подлечили – по чувствам всем стал мужыком.

На жизнь с другою уже шансы есть. Ты ж оставайся с тем дружком.

Не знаю я, что же заставило тебя покинуть вдруг семью?

В минуту сложную оставила – всем подложила нам свинью.

Ни капли нету в тебе совести – тебе всё это нипочём.

Быть может, есть кусочек гордости – но ты пропьёшь её, потом.

Тебя как сучку, тьфу! гулящую – от дома к дому будут гнать.

И как совсем не подходящую, к стакану пальцем зазывать.

Остатки водки недопитые – тебе все будут предлагать.

А глазоньки твои пропитые, не смогут даже поморгать.

Напьёшся ты «змея» зелёного – что на ногах не устоять.

И мужика совсем дурённого – на своё тело будешь звать.

Ты ощутишь, что ты наделала… Мечту свою разбила ты.

В другой семье – ты также сделаешь. Сошлась с чужим ты без фаты.

Уверен, что ты будешь каятся, меня частенько вспоминать.

Но ты до смерти будешь маятся. Тебя не станут в дом пускать.

И вот от этого веселия – себя в болото втянешь ты.

Любовь сменила на насилие, но мы к тебе теперь пусты.

Свиданий больше не желаю. Зачем тебе такой вот гость?

Но я тебе, без лишней гордости, на крышку гроба брошу горсть.

Мне жаль себя за то, что понял теперь, не много лет назад.

Не ощутил любви предела – а ты мне повернула зад.

Писать я больше не намерен. Простить себя я не смогу.

Тебя ”не сдвинуть”, я уверен. Себе об этом я не лгу.

Ну як? Nice! Фольклористи та етнологи (щоправда, не всі) належать до тієї категорії збоченців, яким таке подобається.

Ну що ж. Як бачимо, цікаві паралелі з пісні про фальшивого каліку і з вірша Буцерки: дружина-розпусниця, ангели-діти, розбите чоловіче серце і незагоєна душевна рана. Образа не дає жити, однак – відчувається – чоловік не може позбутися наркотичної залежності від жінки, інакше не була б написана ні пісня, ні текст. Як я вже сказала, Буцерка – 1936 року народження. Тобто він цілком міг би чути воєнну пісню «Дорогая жена, я калека», не виключено, що в Росії. І можливо, вона (або подібні пісні) заклалися в його підсвідомості як архетипи. А може все-таки ні? Принаймні мені є про що його розпитати в інтерв'ю, яке я собі вже запланувала.

Як бачите, цей пост опублікований мною в блозі ethnology professional: irritation (а не в блозі ethnology professional positive). Що в моєму, як модно зараз говорити месиджі дражливого?

Головний подразник для мене у даному випадку – це професійна етика. Як працювати з таким контингентом людей безпосередньо (як переконувати дати інтерв'ю, як вести інтерв'ю і т.д.) – я знаю. В безпосередньому спілкуванні з представником «наївної літератури» - я цілком етична.

Однак як дотриматися етики, публікуючи матеріал?

По-перше. Треба признатися автору, що я хочу про це написати в дослідженні. Логічно? Логічно. Однак як у публікації його кваліфікувати? Наївний поет? Він може образитися. Він – просто поет. В крайньому випадку – самодіяльний поет. Однак перед нами навіть не самодіяльний поет, правда ж?

Не публікувати його взагалі? Як це? Адже він має свого читача. І є величезна категорія людей, яка «високої» поезії не читає, зате «сі тащить» від такої творчості.

Отже, наївний поет є таким же цікавим об'єктом наукового дослідження, як і «сірий поетішка» і великий поет. Однак аналізуючи його творчість, треба буде висловлювати оціночні вирази, як наприклад (знову цитую Неклюдова): «Итак, "наивная литература" -- это прозаические и поэтические опусы неумелых людей, подражающих образцам "высокой" словесности”.

Написати таке про знайому жыву людину – це етично?

Уявіть собі реакцію наївного автора, який про себе таке прочитав.

То що робити? Може, все-таки зробити дослідження про наївного автора, не показуючи йому це дослідження. А це етично?

То що, зовсім не досліджувати «наївну літературу»?

Бачите, яка проблема...