Записки етноегоїста: з приводу фільма Гуто Пашко «Іван: повернення у минуле» (Бразилія).

Етнологи – подібно до омбутсменів (уповноважених з питань прав людини) – люди, яким за специфікою професії заборонено бути етноегоїстами, адже від етноегоїзму до расизму в широкому значенні слова, в т.ч. культурного расизму, - один крок. Власне, кожен етнолог має бути етноомбутсменом, який дотримується 10 професійних заповідей, серед яких :

         - Не засуджуй

         - Полюби ворожу культуру як свою власну.

         Я на своєму віку серед етнологів бачила як етноегоїстів, так і етноомбутсменів, і навіть не знаю, кого серед них більше.

         Власне, в більшості з нас сидить маленький або великий етноегоїст (який не обов'язково є патріотом), і з цим нічого не поробиш. Завжди в тебе одні культури викликатимуть більше симпатії, аніж інші. Різниця між хорошим і поганим етнологом якраз полягає в тому, що перші ретельно приховують це як свій гріх, а погані – навпаки – носяться з ним, як з писаною торбою.

         Усе моє життя як етнолога – це постійна боротьба з маленьким етноегоїстом, який сидить у мені. Я вже навчила його любити несимпатичні мені культури як свою власну і нікого не судити. Але при цьому – визнаю – щоразу, коли бачу, як носій однієї (особливо маленької) культури її втрачає (переважно ненавмисне), адаптуючись до  нового етнокультурного середовища, в мені прокидається цей гидотний маленький чоловічок – етноегоїст, який дико страждає від ревнощів. І це при тому, що я належу до тих, хто свято вірить в те, що основним законом етнічних процесів є інстинкт виживання. Заради того, щоб вижити, ми, потрапивши в нове етнокультурне середовище, – свідомо (рідше) або підсвідомо (набагато частіше) переформатовуємо себе з однієї культури на іншу.

        

         Я написала цей пост пі впливом чудового фільма, який мені довелося побачити на Конгресі українців Бразилії в м. Куритиба 27 листопада. Це фільм бразильського режисера українського походження Гуто Пашко «Іван: повернення у минуле».

Гуто Пашко

         Розповідає він про українця з Галичини, з майже архетипічним ім'ям Іван Бойко, який в часи Другої світової війни замість своєї сестри зголосився поїхати до Німеччини остарбайтером, а після війни опинився в Бразилії.

         За 70 років він обжився і прижився у Бразилії, все життя пропрацювавши на скромній роботі, у вільний від роботи час – для власної душі - майстрував бандури, завів сім'ю, і врешті решт нічого йому не бракувало. Однак хотілося йому відвідату Україну.

         Помічено в іммігрантському середовищі, що на історичну батьківщину, як правило, їде дуже мало людей. Таких, хто хоче поїхати, але ніколи не їде – набагато більше. І багато є таких, які не хочуть повертатися на батьківщину бодай гостем, а якщо таке трапляється, роблять це без особливого ентузіазму. Це стосується не лише українців, а й усіх іммігрантських спільнот. Щоб поїхати на батьківщину, треба мати мужність, – це раз, і треба мати сентиментальність, – це два. Тобто в людині має бути присутні ці дві взаємовиключні риси. Іван Бойко мав їх у собі.

         Гуто Пашко – режисер достатньо молодий, щоб мати хорошу фантазію, – придумав чудовий режисерський трюк: він прийшов до Івана Бойка начебто знімати фільм про те, як той робить бандури, тим часом потихеньку спрямувавши розмову у потрібне йому русло: туга за батьківщиною... Але в кульмінаційний момент інтерв'ю режисер передає йому квитки на Україну.

         Реакція з боку Івана Бойка – така, як і мала б бути: дуже зворушлива для глядачів і шокуюча для головнго героя.

         Словом, Іван Бойко їде в Україну...

         Приїжджає він у рідне село, що на Галичині, їде своїм селом і багато-чого пізнає, зокрема, вказує дорогу до церкви... Відчувається, що він подумки, в часи ностальгійних спогадів, не раз подумки бродив своїм селом і заглядав у всі його закутки.

         У церкві якраз зібралася на службу Божу вся сільська громада, яка разом зі священиком привітала свого земляка «Многими літами»... Все іде, як по маслу...

         Наступним сюжетним ходом, природно, є відвідання батьківської хати, яку його батько тяжко будував невдовзі перед війною.

         Іван Бойко проходив у своїй пам'яті цей шлях сотні разів, будучи в Бразилії, однак тут сталася заминочка. Він не впізнав хати. Він глянув у той бік, де вона стояла, і розгубився. «Де вона?» - став він питати.

         «Ось вона!» - показують йому.

         Він не вірить своїм очам. Те, що було намальовано в його голові (новенька хатка) ніяк не збігалося з тим, що він побачив (запущена хата, де ніхто даво не живе).

         І тут сталося несподіване. Іван Бойко починає плакати. І не прото плакати, а голосити. Як колись голосили над померлим. Я взагалі перший раз в житті чую чоловіче голосіння. Враження дуже глибоке. Навіть я пустила сльозу (треба сказати, що весь зал впродовж усього фільма – незалежно від статі  і віку – плакав).

Add caption

Add caption

         Це, безперечно, найсильніші враження від фільму, який має багато ще багато різних зустрічей, упізнавань, невпізнавань...

         Іван Бойко ходить по практично мертвій хаті, і плакав: «Тату, тату, що тут сталося?» «Тату, тату, що тут сталося?».

         Мурашки по шкірі.

         По-перше, це голосить чоловік.

         По-друге, абсолютно нетипова ситуація: він звертається не до мами, а до тата.

         І третє, - власне, заради чого я і розповідаю цю історію, -  він голосить португальською мовою!

         Той, хто не розуміється не іммігрантській культурі, скаже, - ну то й що? Адже він стільки років в Бразилії!

         Е ні, тут ситуація набагато складніша.

         У фільмі він вільно переходить з однієї мови на іншу.

         Його португальська – досить бідненька, без граматики, без хорошої фонетики.

         Його українська мова – надзвичайна багата і, я б сказала, пишна. Це мова, якою сьогодні говорить галицький інтелігент. Це просто чудо, що вона в нього настільки багата, адже розвивати її в Бразилії (а він міський житель), та й просто тримати у тонусі, - надзвичайно важко.

         У фільмі він звертається до свого тата. Чому він це робить португальською?

         Логікою це не поясниш.  

         Грає на камеру (на португаломовного лядача)? Ні, іще раз ні.  Перед нами абсолютно природна ситуація.

         Для мене це був шок, що в несподіваній, емоційній ситуації, яка застала героя зненацька, він заголосив не українською мовою, яка є в нього набагато багатшою і розвиненішою, та ще й пов'язаною з дитинством і спогадами про батька, - а бідною португальською. Тобто недосконала португальська є вже для нього є природніша.

         Я подумала: скільки має пройти років, щоб це сталося? Тобто теоретично: коли людина, перебуваючи довгий час в новому етнокультурному середовищі, «переключається» на іншу культуру настільки, що починає її вважати своєю? Через 5 років? 10? 20?

         Спостерігаючи за іммігрантами в Канаді, я побачила, що цілком достатньо десяти років, щоб людина стала почувати в новій країні краще, ніж на батьківщині. А для декого навіть і менше.

         Власне, коли спостерігаєш за іммігрантським межовим середовищем, починає ворушитися в мені етноегоїзм: я фізично бачу, як іммігранти на очах трансформуються в іншу якість. Як вони на очах стають чужими. Ні, не гіршими, просто чужими. Я фізично бачу, як вони відпливають від нашого берега, при цьому знаю, що до іншого вони не припливуть ніколи, це зроблять їхні діти. Іммігранти – це вічні подорожні в океані культури і соціуму, вони можуть лише доторкнутися до одного з берегів. Є такі, що живуть в країні по 60-70 років, вони не уявляють себе поза новою країною, і їм здається, що вони – органічна її частина. Але зі сторони видно – що вони іммігранти.

         Як етнологу, переді мною проблема: як досліджувати цю етносоціальну іммігрантсько-емігрантську ріку? А може навіть не ріку, а океан. Адже по ньому пливе зараз приблизно 10 мільйонів українців (не лише нинішня 4 хвиля еміграції, а й так звану діпістську хвилю)?

         Це явище треба досліджувати абсолютно інакше, а ми все ще підходимо до нього з тим самим інструментарієм, що до «материкової» культури.

         А далі у фільмі сталося ще одне. Таке, що примусило мене замислитися: чи хороший я етнолог?

         Головний герой їде до своєї сестри в Миколаївську область, де вона живе років з 60. Вона разом із оператором чекає приїзду брата. Тобто ситуація не зовсім несподівана. Віскриваються ворота, входить Іван, і вона кидається до нього з обіймами.  При зустрічі – от збіг! - вона продемонструвала жіночий вид голосіння. Відразу скажу - це голосіння вже не таке безпомічне, як чоловіче. Не хочу сказати, що воно було театральним чи награним, але не позбавленим наївного артистизму – це точно. Без сумніву, вона голосила свідомо.

         Іванова сестра – галичанка за походженням –  в побуті цілком перейшла на російську мову.  Однак голосила вона українською з російськими ("Братіку мой роднєнькій!") лексичними і фонетичними вкрапленнями.

         «Взагалі, було б природно, щоб вона голосила російською мовою», - подумала я. 
         І раптом мене обпекло: «Стоп!»

         Я вважаю природним, щоб вона заголосила російською, чому ж я здивувалася, що Іван Бойко заголосив португальською? Адже ситуація однакова!

         Вона так само перебуває між двома берегами, щоправда, не океану, а річечки, оскільки відстань між культурою, з якої вона вийшла, і культурою, до якої вона припливає, незначна.

         Чому мене не дивує, і чому не ворушиться мій хробачoк етноегоїзму від того, що мій батько, 33 роки проговоривши лише російською мовою, свідомо перейшов на українську, а тепер говорить російською так, що ми з нього сміємося? Чому мене не дивує, що моя мама, народившись у селі, зараз не уявляє, як би могла вижити там?

         Я зрозуміла, що ми – етнологи – припускаємося великої помилки тим, що пишемо статичні дослідження. Навіть коли ми порівнюємо традиційний обряд з радянським чи сучасним – це лише презентація двох чи трьох статичних станів, а не діалектика переходу. Ми не вміємо досліджувати межових ситуацій. Ми можемо описати два берега ріки чи океану, однак не знаємо що робити з рікою і океаном. Ми не вміємо досліджувати межу. А це вкрай потрібно в наші дні, коли все і всі так швидко змінюються.
        А хробачка етноегоїзму в собі я таки розчавлю... Хоча він (падло!) такий живучий! Як Кощей Безсмертний... Тобто Чахлик Невмирущий!