maryna hrymych ethnology professional: irritation: Етнографія занедбаності.

Інтер'єр покинутої хати Марії Сергіївни Т-ко (померла 2009 р.) с. Луговики
Чорнухинського р-ну Полтавської обл. Фото Марини Гримич, 4 травня 2012 р.

Щоразу, як я їду в чергове експедиційну подорож, передусім (як, власне, й інші дослідники) фотографую і обстежую стару матеріальну культуру.

При цьому я постійно ловлю себе на думці, що не стільки мене цікавить стара матеріальна культура в хорошому стані, скільки занехаяна. От стоятиме поряд дві хати, побудовані в один і той же час. Перша – підтримується господарями, а іншу – давно же покинули і майже розібрали по цеглинці. Я першу сфотографую дещо знехотя. Для галочки. А другу обстежуватиму до останньої дощечки, мало не залізши в димар. Це саме стосується музейних речей. Я знаю, що вони прекрасні, однак до них я не відчуваю пристрасті, лише наукове і естетчне задоволення. А от ці брудні клапті, відірвані від старого рушника, і перетворені на ганчірки для миття посуду, аби-як почеплені на іржавий гвіздок і в такому стані, обплетені павутиною знайдені мною через кілька років у зруйнованій хаті, - оцей шматок буде мене тривожити, в цьому є щось дражливе і огидне. Однак власне в цій огидності - якийсь подразник: Ти, дивлячись на цей шматок, практично «зчитуєш історію» яку ніколи не зчитаєш з музейної речі. Бо цей клаптик знаходиться в контексті, а не поза ним.

Це пристрасть вже стала хворобливою. І я стала себе побоюватися.

Мене притягують передусім покинуті, зруйновані об'єкти. В цій занедбаності, антисанітарії, в цьому етнографічному апокалісписі є якась магічна притягальна сила

Останній раз, перебуваючи на Полтавщині, в селі Луговики Чорнухинського р-ну, де лишилося жити 200 чоловік, раптом прийшла мені на думку, що, можливо, це можна назвати новою підгалуззю етнографії? Як Вам «етнографія закинутого», або ще поетичніше, «етнографія занехаяного» чи «занехаяності», де слово «занехаяти», вживається, як в староукраїнській мові у сенсі «покинути», «забути». Це слово у такому значенні сьогодні можна почути лише з вуст Тараса Компаніченка, що співає стару українську пісню «Занехай ти мене»

http://www.youtube.com/watch?v=FsQaqb1H-Dc

А це слова цієї пісні невідомого автора ХVIII ст.:

Занехай ти мене, я о тя не дбаю,

А на твою ласку да не заробляю,

Бо я знаю, що жартуєш,

Мені свідки офіруєш,

А іншую любиш.

Ах, смів ти казати, що я тя кохала.

Що ж то за кохання? Я о том не знала.

Бодай єм долі не мала,

Коли-м ся в тобі кохала,

Тілько-м жартовала.

А ти собі шукай, котрую ти любиш.

Що своїм серденьком ні сяк ні так блудиш?

Щиро тебе упрашаю,

Хай од тебе ласку маю:

Занехай ти мене.

(Взато з: http://litopys.org.ua/old18/old18_20.htm#nev11)

Отже, етнографія занехаяності.

Поки що лише фотографи цим цікавляться:

Японці:

http://home.f01.itscom.net/spiral/research.html

Росіяни:

http://www.abandoned.ru/

Я:

http://marynahrymych5.blogspot.com/

Отже, етногафія занедбаності.

Звучить дивно?

Але ж ми маємо етнографію віку, вивчаємо ж культуру старості людини.

Хіба не можна вивчати етнографію старості і смерть матеріальної культури?

Публікую перший блок моїх фотографій з теми старості матеріальної культури.

Виконано 4 травня 2012 р. в с.Луговики Чорнухинського р-ну Полтавської обл. Вулиця, де стоїть хата називається "Яр". Хата побудована, за свідченням сусіда, на початку 1920-x рр. Належала Марії Сергіївні Т-ко (1923-2009).