Етнографія покинутого - 2: Канада.

Фарма в околиці Стрий (Страй), Альберта.
Фото М.Гримич, 2008 

Ось бачите, язик не повертається назвати цей пост «етнографія занедбаності», як попередній, де йдеться про Полтавщину. Адже в цьому пості мова йде про Канаду... А її в чому-чому, але в занедбаності чи занехаяності не звинуватиш...

...Більшість моїх експедиційних подорожей і досліджень в 2007-2010 рр. пройшла саме в Західній Канаді, а якщо бути точнішим, - у тій її частині, яка є, без перебільшень, світовою житницею, – а саме в преріях, а це, по-нашому, є степом, частково лісостепом. Власне, тут і поселилася переважна більшість аграрної імміграції з України в кінці ХІХ – початку ХХ ст. Ви ж знаєте: я маю сантимент до теми «земля» (що включає всі аспекти – екологічні, світоглядні, землеробсько-технологічні, звичаєво-правові), саме тому для мене історія аграрної імміграції дуже приваблива.

Українці (тоді ще вони себе називали по-різному, тільки не українцями), коли отримали "квотерсекцію" в 160 акрів (приблизно 60 га) землі під гомстед, яка після сплати 10 доларів (не думайте, що це "майже безплатно": на ті часи це була дуже велика сума) та юридичних процедур ставала фармою, думали, що вони піймали Бога за бороду! Та з такою кількістю землі, думали вони, не лише вони самі не бідуватимуть, а  їхні діти, внуки і правнуки на кілька поколінь вперед будуть багатіями!

Як же вони помилялися!  Вони навіть не могли собі уявити, що одноосібний фармарський період в історії Канади виявиться коротким, як спалах зірки. Вже в 1940-і рр., а може й раніше, стало ясно, що господарювати на 60 акрах стає невигідним, господарство, яке в 1920-і рр. було дійсно джерелом процвітання фармарів-одноосібників, перетворювалося з комерційного в майже натуральне (у значенні самозабезпечувальне), тобто урожаю вистачало, щоб нагодувати себе і сяк-так підтримати фарму, про комерцію вже мова не йшла. Саме в цей час розторопні фармарі (а дехто й раніше) стали скуповувати квотерсекції, або ж продавати свої одноосібні фарми.

Сьогодні, наприклад, мінімальна кількість чверть-секцій, яка потрібна, щоб фармарський бізнес приносив мінімальний прибуток – це 10. Помножте на 60 га, виходить 600 га. Отже, рентабельність фарми починається десь із 600 га! Тобто, виявляється, проклята всіма нами колективізація в СРСР не була такою абсурдною ідеєю, якби не робилася такими варварськими методами і, можливо, якби пішла цивілізованим ринковим шляхом, як у Канаді.

Так чи інакше історія «маленьких» (не забувайте – «маленький» - це 60 га!) фарм тривала якихось 50 років, і тепер нащадки фармарів-одноосібників, які з різних причин не продали їх, здають землю в оренду великим приватним землевласникам або агрофірмам.

Виникає питання: а що стається з майном? 

У Канаді старі хати і господарські будови, як правило, не руйнують: вони самі вмирають «природною» смертю. Головний науковий співробітник музею-скансена «Село української спадщини» Радомир Білаш  розповідав, що Музей хотів придбати такі старі хати, однак господарі не погоджувалися на продаж. Для нас дивно: чому? Просто їхні власники мають сантимент до них: наприклад, вони там виростали чи проводили своє дитинство. І цей сантимент достатній, аби не продавати хати, однак при цьому вони достатньо раціональні, щоб не вкладати гроші в ремонт хати (або, як у нас кажуть у подібному випадку, «підтримувати хату»). І це є канадський звичай. Канадський фармарський звичай, який демонструє ставлення до покинутих фарм.

І таким чином, подорожуючи безкрайніми преріями, тут і там надибуєш на такі хати, які «вмирають своєю смертю». 

Стара "буковинська" хата в околиці Дикий Буш (Альберта).
Фото М.Гримич, 2007

Стара хата на фармі в околиці Райкрофт (Альберта).
Фото М.Гримич, 2010

Хата в околиці Райкрофт (АЛьберта).
Фото М.Гримич, 2010

Хата в околиці Една Стар (Альберта)
Фото Р.Петріва, 2008.

Господарська будова в околиці Една Стар (АЛьберта).
Фото Р.Петріва, 2008

Хата в околиці Една Стар (Альберта)
Фото Р.Петріва, 2008.

Хата в околиці Една Стар (Альберта), Інтер'єр.
Фото Р.Петріва, 2008.

Хата в околиці Една Стар (Альберта), Інтер'єр.
Фото Р.Петріва, 2008.

А, можливо, тут спрацьовує не лише сантимент, а й канадська – не знаю як це назвати – світоглядна екологічна концепція. Наприклад, у канадських лісопарках і парках  дерева так само помирають своєю смертю. Воно гниє, всихає, нарешті падає і вмирає «природною смертю». Його ніхто не вивозить. Воно має лишатися там, де й росло. Така концепція канадської паркової культури. Така загальна канадська екологічна концепція. Як бачите, ця ж концепція стосується і майна покинутих фарм.

Канадські старі хати є дерев'яними. Вони поступово валяться, падають і згнивають.

Райкрофт, АЛьберта.
Фото М.Гримич, 2010

(Для порівняння: свідчення респондента з Полтавщини. «Нехай хата стоїть. Я завалиться – будуть дрова»).

Гаразд, щодо будівель зрозуміло. А що робити з «залізом»? Тобто з сільськогосподарською технікою і старими машинами?

На кожній фармі її зібралося дуже багато. Практично, нерідко на покинутій фармі можна знайти кілька поколінь сільськогосподарської техніки, вантажних і легкових машин (звичайно, не в повній комплектації, адже старі машини і комбайни могли й продавати).

Коли почався масовий процес продажу малих фарм (у 1960-і – 1970-і рр.), то стару техніку не було куди дівати. Великі угіддя потребували іншої техніки. Доходило до того, що в малих прерійських містечках (як наприклад, в Смокі-Лейк) влаштовували «бої старої техніки». Така собі чоловіча забава: сідали дядьки на старі комбайни і билися, як лосі рогами, поки одна з машин не виходила з ладу.

Однак все-таки більшість сільгосптехніки залишалася на фармах. Її звозили докупи і в якесь одне спеціально відведене місце. Назвемо його умовно «залізним цвинтарем», тобто цвинтарем для фармарського заліза.

Фарма в околиці Стрий, Альберта.
Фото М.Гримич

Фарма в околиці Стрий, Альберта.
Фото М.Гримич

Фарма в околиці Стрий, Альберта.
Фото М.Гримич

Десь в районі СМокі Лейк (Альберта).
Фото М.Гримич, 2008

Околиця Стюартборн (Манітоба).
Фото М.Гримич, 2010.

Фарма в околиці Стрий (Страй), Альберта.
Фото М.Гримич, 2008

Фарма в околиці Стрий (Страй), Альберта.
Фото М.Гримич, 2008

Фарма в околиці Стрий (Страй), Альберта.
Фото М.Гримич, 2008

Фарма в околиці Стрий (Страй), Альберта.
Фото М.Гримич, 2008

Навіть не знаю, як сказати про те, що саме сільськогосподарська техніка  там робить. Старіє? Зберігається? Вмирає? Ні, тільки не вмирає. Бо це стара дерев'яна хата може завалитися і згнити, а залізо іржавіє, однак лишається залізом. Ці «залізні цвинтарі» швидше за все лишаються пам'ятками (чи все-тали пам'ятниками) народної історії: історії фармарства першої половини ХХ ст.

Більше того, ці залізні цвинтарі стали однією з особливостей сучасного фармарсько-прерійського ландшафту, і якщо придивитися, то в цьому є своя дивовижна естетика. Естетика сільської технології, естетика сільської індустріалізації.

Як, скажімо, в старих зруйнованих вітряках, які дехто з нас ще застав у своєму дитинстві.

Власне, саме про це я й хочу сказати: специфікою покинутих канадських фарм є те, що є залишаються естетичними, в них є своя краса, яка викликає почуття сентиментальності не лише в тих, хто виріс на таких фармах, а й у чужинцях, таких, як я.

Дехто, хто продовжує жити на фармі, зберігає таку техніку в старих дерев'яних гаражах.

Околиця Райкрофт (Альберта).
Фото М.Гримич, 2009.

Околиця Райкрофт (Альберта).
Фото М.Гримич, 2009.

 А якщо він є успішним фармарем, то знаходить для неї і більш достойне місце. Так на одній із сучасних «просунутих» фарм в Альберті я побачила великі ангари, призначені для найсучаснішої агротехніки. І ось практично біля ніг (а точніше, біля колес) модерного комбайну, яким керує комп'ютер, ціною мільйон баксів, затаїлися старомодні «дідусі» і «бабусі»...

Околиця Райкрофт (Альберта).
Фото М.Гримич, 2010.

Околиця Райкрофт (Альберта).
Фото М.Гримич, 2010.

Околиця Райкрофт (Альберта).
Фото М.Гримич, 2010.

Околиця Райкрофт (Альберта).
Фото М.Гримич, 2010.

Дивовижна річ, яка відбувалася зі мною в Канаді: будь-який звичай, знак, обряд, предмет, який в Україні здається містичним і загадковим, у Канаді набуває реалістичності і прагматизму. Так, у минулому пості фотографію з входом у покинуту хату я назвала "вхід на той світ", то в Канаді все виглядає як природна річ:

Околиця Райкрофт (Альберта).
Фото М.Гримич, 2010.

І ще один висновок. Українська інтелігенція має таку особливість, що любить поностальгувати "за старими добрими часами", а "старосвітщина" викликає в неї сльозу зворушення. Так було у ХІХ ст., так є і тепер. Я також грішу цим. Однак, як бачимо на прикладі з Канадою, руйнація села - або точніше - "старого села" - річ не виключно українська, це є потреба часу, прихід нової цивілізаційної стадії. Розуміючи це, стає легше на душі. І сльоза якось сама по собі висихає...