Жорстокий романс i наївна література або Роздуми над професійною етикою етнолога.

         Цей допис на блог з'явився спонтанно, незаплановано. Я зібрала невеличку колекцію наївної літератури (її ще називають «третьою культурою» (див.: http://www.ruthenia.ru/folklore/bookenter.htm, http://www.ongal.net/editions/Ethnourbana/12Ethnourbana_Neklyudov_web.pdf)) і, переглядаючи записи, надибала на добірку одного поета-аматора, вірші якого, якщо їх покласти на «три акорди гітари», цілком виглядали б як жорстокий романс. Мені захотілося про це написати. І відразу ж виникло ряд сумнівів етичного порядку.

         Однак спочатку трохи історії, моєї персональної.  Моє знайомство з жорстоким романсом як жанром фольклору сталося ще в дитинстві, коли мама піджартовувала над дрібними побутовими травмами батька, коли він чи то забивав гвіздка, чи то вкручував лампочку чи відкривав консервну банку. Пам'ятаю картину: батько в черговий раз виходить з ванни, де була в нас аптечка, - із замазаним зеленкою пальцем і «заклеєним» спеціальним антиміктробним захисним засобом (такий був у радянський час), а мама, стоїть вже напоготові і, як тільки він переступає за поріг, починає співати «Дорогая жена, я калека!». Батько піниться від злості, а я стою із роззявленим ротом.

         Пізніше мама мені пояснила, що це пісня, яку після війни співали прошаки – ті, що просили милостиню на базарах. До речі, я ще таких застала в моєму дитинстві: безногі інваліди з Житнього та Сіного базарів сиділи на фанерній дошці з колесиками і  співали, акомпонуючи собі на гармошці. Про це так само розповідав нам з Іриною Ігнатенко-Колодюк в інтерв'ю «старий киянин» Володимир Заманський, на жаль, покійний (його спогади про старий Київ можна почитати на: http://lib.rus.ec/b/236275/read).

         Автор цієї пісні (насправді пона починається словами: «Этот случай совсем был недавно») – невідомий, а сама вона міцно ввійшла в фолькорний репертуар, причому в багатьох варіантах (див. деякі з них: http://pohodd.ru/article_info.php?articles_id=168, www.flf.vsu.by/index.php/studentu/кафедра...в/48.../download, http://zhurnal.lib.ru/s/shetkowa_o_a/kraewedeniezauralxja-13.shtml).

         Подаю текст:

         Этот случай совсем был недавно, 


         В сорок третьем военном году. 


         Офицер после жаркого боя 


         Пишет письма в родную семью: 


         "Дорогая жена, я калека, 


         У меня нету левой руки, 


         Нету ног - они верно служили 


         Для защиты родной стороны. 


         И за это страна наградила, 


         Гордо встретила Родина-мать. 


         Неужели калеку забудешь? 


         Скоро будешь калеку встречать". 


         От жены он письмо получает 


         (С нею прожил всего десять лет). 


         А жена в том письме отвечает: 


         "И не нужен, калека, ты мне. 


         Мне всего еще тридцать два года, 


         Я могу и гулять-танцевать. 


         Ты приедешь домой, как колода, 


         Только будешь в постели лежать". 


         А внизу там стоят каракульки - 


         Это почерк совсем не чужой, 


         Это почерк любимой дочурки, 


         И зовет она папу домой: 


         "Милый папа, не слушай ты маму,. 


         Приезжай поскорее домой. 


         Этой встрече я так буду рада! 


         Буду знать, что ты, папа, со мной. 


         Я в коляске катать тебя буду 


         И цветы для тебя буду рвать. 


         В жаркий день, если папа вспотеет, 


         Буду нежно платком вытирать". 


         Вот промчались военные годы. 


         Только поезд по рельсам стучит. 


         В этом поезде - радость и горе, 


         Офицер наш знакомый сидит. 


         Вот уж поезд к перрону подходит. 


         Офицер на подножке стоит. 


         "Папа! Папочка, что же такое? 


         Руки целы и ноги целы!" 


         "Ничего, ничего, дочь родная... 


         Видишь, мама встречать не пришла. 


         Она стала совсем нам чужая, 


         Мы забудем ее навсегда".

         Наступне моє знайомство з жорстоким романсом сталося, коли я, поїхавши перший раз в житті в експедиційне відрядження, попросила гурт жінок на Хмельниччині (Шепетівський р-н) заспівати мені щось дуже старовинне. На моє здивування вони, підклавши кулачка під підборіддя, заплющуючи очі і морщачи лоба, затягли:

         Когда мнє било лєт шестадцать (2),

         То я не знала нікого (2),

         А як настало відімнадцять (2),

         Я ж полюбила одного (2).

         Ой полюбила ж я такого (2),

         Що сама себе прокляла ітд.

Послухати можна тут:

http://rutube.ru/tracks/2767525.html

         Я як молодий недосвідчений фольклорист, «міська дівчинка», була в шоці. Я не могла зрозуміти, що відбувається, однак чемно записала пісню на магнітофон. І слава Богу, що я це зробила. Хороша дівчинка.

         Як бачимо, перший текст – «чоловічий», другий «жіночий». Взагалі саме жінки є найкращими «споживачами» цієї продукції: вони є основними носіями цього жанру, і вдячними слухачами, і сердобольними подаятельками. Чоловіки, як правило, дещо стримані в своєму ставленні і до жорстокого романсу і до його виконавців. На відміну від жінок, які реагують на нього досить емоційно, чоловіча позиція неначе нейтральна. Вони неначе й не схвалюють, однак водночас і відрази чи іронії не виявляють.

         Саме тому зразки чоловічого жорстокого романсу для мене є дуже цікавими. Екзальтованих жінок – любителів чи потенційних авторкинь жорстоких романсів – можна собі уявити дуже просто. А який образ творця такого продукту чоловічої статі?

         От сьогодні я б хотіла про це поговорити. Як фольклорист.

         Нижче я публікую вірш з жанру «наївної літератури», а в додатках – біографію автора (Буцерка  Василь Михайлович, 1936 р.н.), тобто перед нами фольклорний текст і його контекст. Рідкісна удача для дослідника.

         Відразу зауважу, що йдеться не про «класичний» фольклор, а про так званий «другий фольклор», або пост-фольклор (вар: постфольклор), або про «наївну літературу», або про так звану «третю культуру» (перша є елітною, друга – народною).

         Вірш написаний поетом-аматором із галицького села Подорожнє Стрийського району Львівської області. Особливістю цього вірша є те, що він написаний російською мовою.

         Пояснення цьому – в біографії: Буцерка служив в армії в Росії, познайомився з дівчиною, закохався, привіз красуню додому, одружився, а вона розбила йому серце своїми подружніми зрадами.  І він – спеціально для неї – почав писати вірші, природньо, російською мовою, мабуть маючи надію, що вона їх прочитає. Сама по собі ситуація вже нагадує сюжет жорстокого романсу.

         Щодо психології самодіяльного автора, який вживає російську мову, існує наукове пояснення. Цитую Неклюдова: «Авторы "наивных текстов" и носители литературного языка существуют в двух разных социокультурных пространствах, в каждом из которых действуют свои ценности, нормы, критерии, находящиеся в коллективном пользовании. Авторы "наивных текстов" принадлежат к другому социолекту, говорят на другом социально-идеологическом языке. Они пользуются литературным языком как иностранным, они в нем не живут. Пользуются, потому что социальный статус литературного языка выше, чем статус просторечья с его диалектами. Эта манера обращения с кодифицированным литературным языком как с чужим также может быть критерием, выделяющим "наивное письмо" из других текстов” (http://www.ruthenia.ru/folklore/bookenter.htm).

         Наводжу текст:

Письмо бывшей любимой жене

Я зря писал тебе стихи. Не стоила ты даже строчки .

Мои стихи, твои грехи – мечту разбили на кусочки!

Зачем решился  написать? Ты ведь меня не понимала.

Ты словно кошка, как не гладь, из дома тихо убегала.

Тебя простив – унижусь сам. Но главное, увы, не это.

Я точно знаю, что простив, я не верну нам наше лето.

Прошу тебя я об одном : чтоб ты забыла к нам дорогу.

Надеюсь, думы о дурном  тебя покинут понемногу.

Тропинки к дому уже нет. Нам не нужны твои приветы.

Пошли своим  друзьям привет. Они пускай спешат с ответом.

Решать всё здесь я буду сам – детей заставлю не смущаться.

Не страшно будет вместе нам – жены и матери лишаться.

Жену найти могу везде. Есть без того с кем потешаться.

Детей не брошу я в беде. В ногах не буду я валяться.

Жалею только, что судьба свела двоих нас по ошыбке.

Смешно, но не могу забыть твоей пленительной улыбки. 

Но всё сейчас идёт мне в прок. И ты мне нервы не мотаешь.

Кому-то трёшь в кровати бок – живёшь лишь тем, когда « кончаешь».

Прости меня, нет -  дай подумать. Из-за тебя лишён я сна.

Ведь жизнь не в том, чтоб просто всунуть. Она ведь требует ума.

Ты не даёшь мне отдышаться – дай сердцу моему покой.

И не мечтай, я буду драться  за жизнь, за счастье -  я такой.

Ты думаешь, что будет лучше? Тебя накажет всё-ж судьба

За то, что ты меня измучила. За то, что ты ушла тогда.

Ответа ждать не собираюсь. Прости меня, но это так.

Со всем я этим примиряюсь. Не потому, что я чудак.

Меня прекрасно подлечили  – по чувствам всем стал мужыком.

На жизнь с другою уже шансы есть. Ты ж оставайся с тем дружком.

Не знаю я,  что же заставило  тебя покинуть вдруг семью?

В минуту сложную оставила – всем подложила нам свинью.

Ни капли нету в тебе совести – тебе всё это нипочём.

Быть может, есть кусочек гордости – но ты пропьёшь её, потом.

Тебя как сучку, тьфу! гулящую – от дома к дому будут гнать.

И как совсем не подходящую, к стакану пальцем  зазывать.

Остатки водки недопитые – тебе все будут предлагать.

А  глазоньки твои пропитые, не смогут даже поморгать.

Напьёшся ты «змея» зелёного – что на ногах не устоять.

И мужика совсем дурённого – на своё тело будешь звать.

Ты ощутишь, что ты наделала… Мечту свою разбила ты.

В другой семье – ты также сделаешь. Сошлась с чужим ты без фаты.

Уверен, что ты будешь каятся, меня частенько вспоминать.

Но ты до смерти будешь маятся. Тебя не станут в дом пускать.

И вот от этого веселия – себя в болото втянешь ты.

Любовь сменила на насилие, но мы к тебе теперь пусты.

Свиданий больше не желаю. Зачем тебе такой вот гость?

Но я тебе, без лишней гордости, на крышку гроба брошу горсть.

     Мне жаль себя за то, что понял  теперь, не много лет назад.

Не ощутил  любви предела – а ты мне повернула зад.

Писать я больше не намерен. Простить себя я не смогу.

Тебя ”не сдвинуть”, я уверен. Себе об этом я не лгу.

         Ну як? Nice! Фольклористи та етнологи (щоправда, не всі) належать до тієї категорії збоченців, яким таке подобається.

         Ну що ж. Як бачимо, цікаві паралелі з пісні про фальшивого каліку і з вірша Буцерки: дружина-розпусниця, ангели-діти, розбите чоловіче серце і незагоєна душевна рана. Образа не дає жити, однак – відчувається – чоловік не може позбутися наркотичної залежності від жінки, інакше не була б написана ні пісня, ні текст. Як я вже сказала, Буцерка – 1936 року народження. Тобто він цілком міг би чути воєнну пісню «Дорогая жена, я калека», не виключено, що в Росії. І можливо, вона (або подібні пісні) заклалися в його підсвідомості як архетипи. А може все-таки ні? Принаймні мені є про що його розпитати в інтерв'ю, яке я собі вже запланувала.

         Як бачите, цей пост опублікований мною в блозі ethnology professional: irritation (а не в блозі ethnology professional positive). Що в моєму, як модно зараз говорити месиджі дражливого?

         Головний подразник для мене у даному випадку – це професійна етика. Як працювати з таким контингентом людей безпосередньо (як переконувати дати інтерв'ю, як вести інтерв'ю і т.д.) – я знаю. В безпосередньому спілкуванні з представником «наївної літератури» - я цілком етична.

         Однак як дотриматися етики, публікуючи матеріал?

         По-перше. Треба признатися автору, що я хочу про це написати в дослідженні. Логічно? Логічно. Однак як у публікації його кваліфікувати? Наївний поет? Він може образитися. Він – просто поет. В крайньому випадку – самодіяльний поет. Однак перед нами навіть не самодіяльний поет, правда ж?

         Не публікувати його взагалі? Як це? Адже він має свого читача. І є величезна категорія людей, яка «високої» поезії не читає, зате «сі тащить» від такої творчості.

         Отже, наївний поет є таким же цікавим об'єктом наукового дослідження, як і «сірий поетішка» і великий поет. Однак аналізуючи його творчість, треба буде висловлювати оціночні вирази, як наприклад (знову цитую Неклюдова): «Итак, "наивная литература" -- это прозаические и поэтические опусы неумелых людей, подражающих образцам "высокой" словесности”.

         Написати таке про знайому жыву людину – це етично?

         Уявіть собі реакцію наївного автора, який про себе таке прочитав.

         То що робити? Може, все-таки зробити дослідження про наївного автора, не показуючи йому це дослідження. А це етично?

         То що, зовсім не досліджувати «наївну літературу»?

         Бачите, яка проблема...